Апанасюк М.П. доцент кафедри цивільно-правових
дисциплін Навчально-наукового інституту права,
та масових комунікацій ХНУВС,
кандидат юридичних наук.
У сучасному цивільному праві України термін «рента» почали «активно вживати» у зв’язку із включенням до Проекту Цивільного кодексу України 1996 р. норм про договір ренти (ст. 784 Глава 55 Рента). У західноєвропейському цивільному праві термін «рента» почали вживати набагато раніше, ще з середніх віків, коли договір ренти набув своєї популярності в Західній Європі, місці свого виникнення й розвитку [1, с. 211- 213]. Відтоді він укладається для набуття права на ренту, за яким виплачується періодичний рентний доход.
Якщо проаналізувати норми Глави 56 (Рента) ЦК України, можна помітити, що в ній немає однозначної відповіді на те, що представляє собою рента в нашому законодавстві. Вона може одночасно розглядатися як доход і, як ціна майна. На користь першого свідчить дефініція договору ренти (ст. 731 ЦК), а також, наявність в Главі 56 (Рента) норм про «обов’язкові» розрахунки між сторонами договору безстрокової ренти на випадок його розірвання (ст. 739-741 ЦК). Їх присутність в даному договорі дозволяє стверджувати, що ним врегульовані відносини з виплати періодичного рентного доходу, а не відносин купівлі-продажу майна . На користь другого свідчить теж дефініція договору ренти (ст. 731 ЦК), а також, можливість застосування до нього правил договору купівлі-продажу (ст. 734), якщо це не суперечить суті договору ренти. Не будемо забувати, також, про розміщення договору ренти (Глава 56 Рента) в системі договірних зобов’язань після зобов’язань, що своєю метою мають перенесення права власності майно, поруч із договором купівлі-продажу (Глава 54 Купівля-продаж).
В інших нормах Кодексу спеціальних роз’яснень про те, що з себе представляє рента, не дається. Тому природно виникає запитання, чим вона є – доходом, чи ціною майна? Віднайдення однозначної відповіді на це питання пояснює, якою є справжня мета договору ренти, де його місце в системі договірних зобов’язань, яким має бути його правове врегулювання, хто і для чого може його укладати, тощо? Це далеко не всі можливі відповіді на поставлене запитання. Але всі вони, беззаперечно, мають важливе практичне значення. Тому основне завдання, яке тут вирішується, полягає у відновленні традиційного значення ренти як доходу. Це основна мета даної статті. Інше завдання полягає в тому щоб, на підставі системного аналізу джерел цивільного права, піддати сумніву справедливість визнання за рентою якості ціни майна, й відновити її традиційне значення як доходу. У сучасних публікаціях присвячених договору ренти ця проблема, в такій постановці, ніколи не висвітлювалася. Тож спробуємо розібратися в ній.
Для початку пригадаємо те, що вже давно відомо про ренту. Одне з класичних уявлень про ренту як про різновид доходу дається в німецькій пандектній науці. Зокрема, погляди німецьких вчених на ренту сконцентровані навколо двох тотожних їй понять: – рентного боргу (Rentenschuld) і – речових видач (Reallasten). Під рентним боргом розуміється – «разновидность вещного долга, состоящего в уплате путём периодических выплат денежных сумм из земельного участка» [2, с. 81]. А, під речовими видачами – «вещные обременения земельного участка, посредством которых управомоченный периодически получает из участка известное удовлетворение» [3, с. 422]. Не важко при цьому не помітити, що поняття рентного боргу нерозривне з розумінням ренти як боргового зобов’язання, а поняття речових видач як її форми. Таким чином, німецькі цивілісти стояли на позиції, що рента – це періодичний борг, який виплачується у речовій формі. Майнове надання, що виплачується під виглядом ренти і є рентним доходом.
Так само, були послідовні у визнанні ренти доходом представники російської дореволюційної юридичної школи. Зокрема, розробниками «Проекта вотчинного устава» (1893р.) пропонувалося ввести в законодавство поняття «вотчинных выдач», яке на той час відповідало поняттю ренти у вигляді німецького Reallasten. «Под вотчинными выдачами» – пишуть вони, – «проект разумеет лежащие на имении выдачи деньгами или натурою в пользу известного лица или учреждения. Это такого рода вотчинные обременения в силу коих собственник обязан к положительным действиям в пользу лица, правом вотчинным обладающего» [4, с. 196]. В обґрунтуванні поняття «вотчинных выдач» російські юристи, повністю, опиралися на юридичну кваліфікацію німецького Reallasten. Вони виходили з того, що рента виплачується з нерухомості й кваліфікується як цивільні плоди, що мають речове походження [5, с. 49]. Їх ідеї поділяв І.А. Покровський [6, с. 211-212].
Дещо іншої думки, у відношенні поняття ренти дотримувалися розробники російського проекту Цивільного уложення (1899). Про це свідчить визначення права на ренту, яке міститься в поясненнях до Книги 5 Глави XXI ЦУ. «Под правом на ренту – разумеется право требовать от известного лица периодически, из года в год, повторяемой уплаты определённого дохода» [1, с. 211]. Такої ж думки був і К.П. Побєдоносцев [7, с. 352]. Згідно наведеного визначення, помітно, що розробники цивільного уложення акцентують увагу на зобов’язальному характері права на ренту, оскільки останньому кореспондує особисте зобов’язання особи, котра платить періодичну ренту. Примітним є те, що рента в даному випадку розглядається як доход.
У сучасній юридичній літературі, також здійснювалися спроби з’ясувати значення терміну «рента». Так, М.І. Брагінський стверджує, що «рента не связана с предпринимательской деятельностью и соответственно она не представляет собой прибыли. Рента вообще не является доходом, полученным от любой другой деятельности» [8, с. 620]. Зі сказаним можна погодитися лише частково. Дійсно, для одержання ренти за договором не вимагається здійснення якої-небудь діяльності, підприємницької – в тому числі. Та це, аж ніяк, не заважає розглядати ренту в якості доходу, одержання якого зумовлене розміщенням вільного капіталу із умовою його повернення шляхом здійснення викупу ренти, використовуючи для цього правову модель договору ренти. У широкому сенсі термін доход – означає будь-який приток грошових коштів або отримання матеріальних цінностей, наділених грошовою цінністю [9]. Отже, підстави для твердження, що рента – це доход, усе-таки є. Це також добре видно з нижченаведених визначень ренти:
– «непрерывный денежный доход, проценты с бумаги» [10, с. 92];
– «вид дохода не требующий от его получателя предпринимательской деятельности» [11];
– «доход получаемый владельцем от использования земли, имущества, капитала, не требующий от владельца осуществления предпринимательской деятельности, затраты дополнительных усилий» [9];
– «регулярно получаемый доход на капитал, в том числе помещенный в ценные бумаги, недвижимость и т. пр., не требующий от получателя ренты ведения предпринимательской деятельности» [12, с. 390];
– «прибыль, получаемая от отчуждённого капитала; если лицо, уступившее свой капитал до самой своей смерти получает определённый контрактом доход, то говорят о пожизненной ренте; термин государственное рентное обязательство означает доходы, получаемые от капитала, отчуждённого в пользу казны (пожизненная рента) либо просто предоставленного государству (рента, получаемая по облигациям займа погашаемых в тиражах)» [13, с. 475];
– «вид государственного долгосрочного займа, по которому кредитор ежегодно получает доход (ренту)» [14, с. 224], тощо.
Це лише частина відомих визначень ренти, наведених тут для того, щоб продемонструвати, що рента ніколи не була ціною майна, а розглядалася як різновид періодичного доходу пов’язаного з відчуженням (розміщенням) майна (капіталу), одержання якого непов’язане зі здійсненням підприємницької діяльності . На підтвердження сказаного достатньо уважно проаналізувати зміст норм Глави 56 (Рента) ЦК України, де навколо цієї головної особливості ренти побудоване цивільно-правове регулювання договору ренти. Про що, вже зазначалося вище.
Разом з тим, важливо відмітити, аналіз наявної договірної практики свідчить про те, що переважна більшість учасників сучасного майнового обороту про дану властивість ренти не знають. У наш час, все більше стає популярним укладення договору довічної ренти із малозабезпеченими одинокими фізичними особами, з метою відчуження права власності на належне їм житло, взамін на періодичну виплату довічної ренти, замість сплати його ціни . Зустрічаються також випадки укладення цього договору між юридичними особами, які не рідко закінчуються їх розірванням в судовому порядку . У судах неполюбляють цей договір [15], бо через деякий час після його укладення набувачі майна – платники ренти свідомо припиняють його виконання, й судам доводиться вирішувати справи про його розірвання. У наслідок цього в суспільстві починає зростати невдоволеність договором ренти. Особливо в тому випадку, якщо є постраждалі від нього. Причиною цьому є недосконалий механізм розірвання договору ренти (ст. 741 ЦК) , а головне, нерозуміння його учасників, що з себе представляє рента.
Варто визнати, свою роль у формуванні такого напрямку розвитку практики відіграє теорія цивільного права, в якій, останнім часом, переважно, лунають голоси на користь саме такого використання договору ренти. Цих голосів переважна більшість, вони широко представлені в спеціальній юридичній літературі, тому немає потреби їх тут згадувати. Разом з тим, на підставі всього вище сказаного із цією тенденцією важко погодитися. Тому спробуємо дати деякі пояснення тому, що відбувається, та навести додаткові аргументи на користь відновлення визнання ренти доходом.
Як представляється, дана тенденція зумовлена спробами поширити в майновий обіг України практичний досвід використання договору довічної ренти в Російській Федерації. За поглядами розробників ЦК РФ, який приймався до уваги під час розробки ЦК України, рецепція договору ренти неможлива без врахування національного досвіду розвитку рентних відносин. В якості такого досвіду росіянами розглядався договір довічного утримання, який вони завжди вважали різновидом договору купівлі-продажу. Бажаючи підкреслити їх наступництво, правове регулювання договору ренти також було побудоване за моделлю правового регулювання договору купівлі-продажу [8, с. 618-629]. Розробники ЦК України пішли тим самим шляхом (ст. 731, 734 ЦК). При цьому зважаючи на те, що в ЦК України 1964 року договір довічного утримання був небезпідставно розміщений серед договорів про надання послуг, в ЦК України 2003 договори ренти та довічного утримання залишилися врегульованими в різних главах, на відміну від ЦК РФ .
Крім того, зумовлена дана тенденція, досить однозначним і категоричним тлумаченням спеціальних норм про договір ренти, зокрема, ст. 734 ЦК України, згідно якої, на договір ренти мають поширюватися правила про купівлю-продаж та договір дарування. При цьому, чомусь не звертається увага на те, що можливість застосування правил про купівлю-продаж, носить не імперативний, а диспозитивний характер, а також, є вказівка закону, що це можливо в разі «якщо це не суперечить суті договору ренти». Правила про договір дарування взагалі не можуть застосовуватися до договору ренти, оскільки він по своїй правовій моделі завжди відплатний (ст. 731 ЦК).
У результаті на практиці договір ренти сприймається, переважно, як різновид договору купівлі-продажу, з яким, варто відмітити, у нього менше спільного, ніж з договором позики, в якому за користування позикою мають виплачуватися проценти. Проценти, як відомо, так само як і рента розглядаються в якості доходу, а не ціни майна. Не відображено це чітко і в нормах ЦК України, на відміну, наприклад, від ЦК Франції.
У ЦК Франції норми про встановлення ренти розміщені в титулі присвяченому договору позики (Титул Х. (Про позику), Глава ІІІ. (Про процентну позику), ст. 1909-1913). Обумовлено це об’єктивними чинниками юридичного походження ренти від процентів. Французький Кодекс лише закріпив фактичні суспільні відносини даного виду, у тому стані в якому вони мають вигляд в реальному житті. Зокрема, в ст. 1909 ФЦК передбачено «можливо вимовляти за договором проценти з тим, що позикодавець відмовляється від вимоги повернення капіталу, в такому разі позика дістає назву встановлення ренти». Отже, між процентами і рентою та невелика різниця, яка полягає в назві цих двох договорів та зобов’язань за якими вони мають виплачуватися. При такому підході правового врегулювання договору ренти стає зрозумілим, навіщо необхідні норми про розрахунки між сторонами договору безстрокової ренти на випадок його розірвання (ст. 739-741 ЦК). Вони необхідні для можливості повернення еквіваленту майна (розміщеного капіталу) з якого виплачується рента. Позика, як відомо, також повинна повертатися. Таким чином, місце договору ренти в системі договірних зобов’язань – у розділі присвяченому договору позики.
Додатково відстежити справедливість сказаного можна на порівнянні ренти як доходу (процентів) з ціною майна, до якої вона може прирівнюватися (ст. 734 ЦК). Усе сказане нижче не в повній мірі стосується договору довічної ренти, оскільки довічна рента, традиційно, прирівнювалася до ціни відчуженого майна, зберігаючи при цьому свої риси як доходу.
По-перше, зазначена особливість ренти як доходу обумовлена тим, що її виплати мають здійснюватися, подібно до того, як мають виплачуватися проценти за користування позикою. За договором позики проценти мають виплачуватися за весь строк користування позикою до моменту повернення майна, взятого у позику. Так само і в договорі безстрокової ренти, її платник має виплачувати безстрокову ренту до моменту повернення еквіваленту майна відчуженого під виплату ренти, у результаті здійснення розрахунків із одержувачем ренти (ст. 739-741 ЦК) . У цьому випадку як і проценти, рента нараховується до виплат періодично, за весь строк перебування майна у власності платника ренти.
По-друге, від ціни майна, котра завжди має бути визначеною в договорі (ст. 632 ЦК), рента завжди визначається лише щодо окремої її виплати (ст. 737 ЦК). Розмір даної виплати встановлюється вільно за домовленістю сторін або, імперативно, в розмірі облікової ставки Національного банку України (ч. 2, п. 2, ст. 737 ЦК), на випадок її непогодження. Для погодження розміру ренти вирішальне значення має ринкові попит і пропозиція на майно , платоспроможність платника ренти, а також строк, на який укладається договір ренти. Наприклад, в договорі безстрокової ренти розмір ренти, як правило, нижчий від її розміру в договорі довічної ренти. Обумовлено це, ризиковим характером останнього.
По-третє, відрізняє ренту від ціни майна також і те, що сукупна рента за той час, поки майно перебуває у власності платника ренти, періодично з кожною наступною її виплатою збільшується (росте як сукупна сума процентів), тоді як ціна майна відома наперед і сплачується в розмірі визначеному в момент укладення договору. Чим більший строк договору ренти, тим більше буде здійснено виплат ренти, тим більшою буде сукупна рента. Натомість, ціна майна від строку договору в більшості випадків не залежить, вона завжди є такою, якою була визначена в момент укладання договору. Такими є деякі відмінності ренти від ціни майна.
Завершити все сказане хотілося б думкою, що рента звісно може, але не повинна прирівнюватися до ціни майна. Об’єктивно в основі ренти лежить її походження від процентів, які є різновидом доходу. Тому рента також є доходом.
Література
1. Уложение гражданское. Проект (с объяснениями). Высочайше Учрежденной Редакционной Комиссии по составлению гражданского уложения. - СПб.: Гос. тип., 1889. -Кн.5 - Т.5. - 696с.
2. Шапп Ян. Основы гражданского права Германии. - М.: БЕК, 1996. - 286с. Див. також § 1199 BGB.
3. Дорнбергер Г. Клейне Г. Клингер Г. Пош М. Гражданское право ГДР.: Вещное право. - М.: Иностр. лит., 1959. - 426с.
4. Объяснения к Проекту вотчинного устава. - СПб., 1893. - Т. I. - С.191-193.
5. Эннекцерус Л. Курс германского гражданского права. - М.: Изд. иностр. лит., 1950. - Т.I. - Полутом II. - 483с.
6. Покровский. И.А. Основные проблемы гражданского права. - М.: Статут, 1998. - 353с.
7. Победоносцев. К.П. Курс гражданского права. - СПб.: Синодальная тип., 1880 - Т.3. - 640с.
8. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга вторая: Отдельные виды договоров. - М.: Статут, 2000. - 798с.
9. Райзенберг Б.А., Лозовский Л.Ш., Стародубцева Е.Б. / Современный экономический словарь. – 2-е изд., испр. М.: «ИНФРА-М». - 1999. - 479с. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.ebk.net.ua/Book/Ses/d/0131.htm 10. Даль В. / Толковый словарь живого великорусского языка. - М.: Русский язык, 1991. - Т.4. - 683с.
11. Большая Советская Энциклопедия. М.: Гос. науч. изд- во., - 1955. - 670с.
12. Тихомиров М.Ю., Тихомирова Л.В. / Юридическая энциклопедия. - М.: Юринформцентр, 1998. - 526с.
13. Степанова Л.В. / Толковый экономический финансовый словарь. - М.:, 1994. - 481с.
14. Молдованов М.И. / Энциклопедический словарь бизнесмена. - К.:, 1993. - 416с.
Стаття опублікована: // Підприємництво, господарство і право. – 2013 (207). – № 3. – С. 20-23.
